Джек Лондон

I

Стежка йшла по підвищенню, яке коли‑те було залізничним насипом. Але вже багато років тут не проходив жоден потяг. З обох боків до насипу підступав ліс, дерева і кущі піднімалися по схилах, і зелена хвиля захльостувала вузьку, де не розійтися удвох, звірину стежку. Яке‑де із землі стирчали шматки металу, що свідчили про те, що внизу, під шаром листя, що злежалися, і моху, були рейки і шпали. У одному місці молоде, дюймів десять завтовшки, деревце розірвало стик і загнуло кінець рейки догори. Разом з рейкою, повиснувши на довгій милиці, химерно здибилася напівгнила шпала; те місце, куди вона була укладена, давно занесло піском і опалим листям. Вгадувалося, що дорога була однорельсового типу, хоча і прийшла до повного занепаду.

По стежці йшли двоє: старий і хлопчик. Вони крокували повільно, бо старий був дуже дряхлий; він важко спирався на палицю, руки і ноги у нього тремтіли. Груба шапка з цапиної шкури захищала його голову від сонця. З‑під шапки вибивалися рідкісні пасма брудно‑білого волосся. Старий насував на очі козирок, хитромудро зроблений з великого листа, і пильно вдивлявся, куди ступати. Його борода, великими сплутаними патлами що спадала на груди, була б білою як сніг, коли б не дим вогнищ і негода.

Облізла козина шкура складала усе його одіяння. Тонкі, висохлі руки і ноги видавали украй похилий вік старого, так само як і шкіра, що потемніла від загару, численні шрами і подряпини говорили про те, що довгі роки йому довелося провести просто неба.

Хлопчик йшов попереду, насилу пристосовуючись до повільних кроків старого; одягом йому також служив шматок обшарпаної шкури з нерівними краями і дірою посередині для голови. Йому були років дванадцять, не більше. У волосся він кокетливо увіткнув нещодавно відрізаний кабанячий хвіст. У руці він тримав невеликий лук і стрілу, за спиною бовтався сагайдак. З піхов, що висіли на ремені, перекинутому через шию, стирчало щербате руків'я мисливського ножа.

Хлопченя було чорне від загару і ступало м'яко, по‑котячі. Контрастом до його обпаленого сонцем обличчя були сині очі, що дивилися допитливо і проникливо. Здавалося, він свердлив поглядом кожен предмет, що попадався на шляхи. Крім того, він відчував щонайменші запахи, і ніздрі, що здригаються, роздуваються, доносили в його мозок нескінченний потік сигналів із зовнішнього світу. Він мав гострий, тренований слух. Не докладаючи ніяких зусиль, він уловлював в уявній безмовності якнайлегші звуки, уловлював, розрізняв і групував їх, будь то шелест листя на вітрі, дзижчання бджоли або дзвін комара, гул далекого прибою, чутний тільки в хвилину затишшя, або метушня ховраха на стежці, зовсім поряд, що підтягає землю до отвору своєї нори.